Почаївський монастир.
Почаївська Лавра – Історія Святої Обителі.
Свято-Успенська Почаївська Лавра адреса: Монастир знаходиться в містечку Почаїв Кременецького района Тернопільскої області. Від Києва до Почаєва – відстань 450 км.
Почаївську лавру видно в хорошу погоду більш ніж на 25 кілометрів майже з будь-якого напрямку, звідки століттями йдуть до неї паломники. І сьогодні щорічно сотні людей пішки долають відстань у 300 км. від самого Кам’янця-Подільського , щоб прийти в лавру з Хресним ходом. А вже число паломників, які їдуть вклонитися чудотворним лаврських святинь на транспорті, обчислюється сотнями тисяч. Чим же так приваблює цих людей Почаївська лавра?
Почаївський монастир однаково гарний і взимку і влітку . Причому кожна пора року по-своєму підкреслює неповторну чарівність обителі. Якщо ви до цих пір не побували в цьому чудовому місці, настійно рекомендуємо вам викроїти кілька днів і обов’язково побувати там. Але навіть якщо ви бували там не раз, сподіваємося, що і вам буде цікаво ще раз освіжити в пам’яті її оповиту віковими таємницями історію. Pochayiv lavra почаїв.
Почаївська лавра: початок
За переказами, християнські громади виникали в цих місцях з середини першого тисячоліття нашої ери. Недалеко від Почаївської гори розташована ще одна гора з виразним ім’ям Божа (з укр. – «Божа»).
У 1240 рік. Хан Батий захопив і розорив Київ. Постраждала і найбільша святиня руської землі – Печерський монастир – нинішня Києво-Печерська лавра. Побоюючись переслідувань від язичників, монахи починають шукати собі більш спокійні місця для своїх подвигів. Частина з них перебираються на Волинь під захист не скорилася татарам князя Данила Галицького.
Місце для усамітнення знайшлося на скелястій горі в оточенні дрімучого лісу. Вважається, що сучасна назва ця гора отримала саме завдяки печерським ченцям, який назвав її так на згадку про славну київської річці Почайні, в якій святий Князь Володимир хрестив Русь.
Чудо на горі Почаївській
Влаштувавшись в цих диких місцях, куди лише зрідка ганяли пасти отари овець найсміливіші з місцевих пастухів, монахи ввели в своєму скиту строгий монастирський устав, успадкований ними з рідного Печерського монастиря, і стали здійснювати свої подвиги.
Незабаром це місце було відзначено першим чудом, свідком якого стали не тільки подвижники, а й пастухи. Вночі всю округу раптово осяяло неймовірне сяйво і це дивне світіння рухалося над лісом до тих пір, поки не зупинилося над самою верхівкою Почаївської гори. Уражені ченці щодуху кинулися до вершини. Туди ж кинулися і пастухи, розбуджені незрозумілим явищем. Коли двоє з людей досягли скелі, вони побачили в неймовірному світлі Богородицю з короною на голові і скіпетром у руках, яка опустилася на камінь. Боячись підійти ближче, монах і пастух впали на коліна, а коли нарешті зважилися звести очі до неба, то побачили, що чудовий образ пропав, однак на камені залишився глибоко врізалися в твердиню слід жіночої стопи, який прямо на очах став наповнюватися водою, сочівшейся прямо з каменю.
Цей слід зберігся й донині: коли над освяченим каменем був споруджений величний Успенський собор, рівень підлоги виявився вищим каменю. Щоб не зрушувати святиню з місця, навколо неї вирішено було залишити місце і зробити подобу скляного саркофага.
У певний час дверцята відкривають спеціально призначені для цього ієромонахи і чудову воду, яка вже протягом майже восьми століть накопичується в відбитку, забирають для потреб віруючих. З тих пір стопа Почаївської Божої матері стала одним із символів Почаївської лаври.
Почаївська лавра: становлення монастиря
Чутки про чудесне явлення Богородиці на горі Почаївській були сприйняті віруючими, як особливе благословення Богоматері цього місця. Сюди стали стікатися шукаючі порятунку православні, і з часом маленький скит розрісся до монастиря. Біля підніжжя гори була споруджена дерев’яна церква. Оскільки місце це знаходилося в феодальних володіннях, питання мимоволі виник тут монастиря слід вирішувати вже в правовому полі.
На щастя, земля ця знаходилася у власності у православній поміщиці Анни Єрофіївна Гойської – вдови місцевого судді, жінки віруючою і благочестивої. Для її було особливою честю перебування на її угіддях таких сусідів. Поміщиця надавала монастирю всілякі благодіяння і, врешті-решт, в 1597 році заповіла обителі цю та навколишні землі у вічне користування на помин своєї душі.
Оскільки в 1595 році на українську землю обрушилося нещастя у вигляді укладення Берестейської унії, яке загрожувало знищити православну віру на Волині і звернути місцевих жителів в ненависний їм католицизм, то Анна Гойська, ревна православна «грецької віри», в своїй завещательной записи, так званому « фундуш », позначила неодмінна умова: земля залишається в вічне володіння за монастирем якщо монастир залишиться в православній вірі.
Крім земельних угідь, Гойська зробила монастирю і більш безцінний подарунок – чудотворну ікону Божої Матері, сьогодні відому всьому світу як Почаївська і шановану навіть у іновірців.
Ікона ця була отримана поміщицею від грецького митрополита Неофіта в якості подяки та благословення за гостинність. На своєму шляху в Москву, яка тоді щедро підтримувала страждали під владою мусульман-турків болгарські єпархії, він побажав поклонитися Цільбоносною Стопі Богородиці в Почеавской обителі, і зупинився у володіннях Анни Єрофіївна Гойської, де і отримав найкращий прийом.
Ікона зберігалася якийсь час в домашній церкві Гойської до тих пір, поки не явила перше задокументоване чудо. Прислуга поміщиці стала помічати, що час від часу від ікони виходить трохи помітне сяйво. Про сем було повідомлено господині, але вона не прийняла цього всерйоз. Брат же Гойської Пилип Козинський, що народився сліпим, що в ті часи було рівносильно повного виключення людини з якоїсь би там не було суспільного життя, любив довго молитися перед цією іконою. Одного разу він впав в особливу молитовний стан і раптом його очі стали бачити. Після такого явного чуда, підтвердженого багатьма свідками, Анна Єрофіївна і вирішила віддати ікону в монастир, а заодно і склала свій духовний заповіт. У листопаді 1597 року ікона була з почестями перенесена в монастир і з тих пір Богородиця явила через неї ще не одне чудо.
Як ми пам’ятаємо, Анна Єрофіївна Гойська, будучи жінкою вольовою, православної та благочестивої, подбала, як могла, про те, щоб убезпечити Почаївський монастир і свої йому дари від будь-яких претензій з боку своїх спадкоємців і тим паче – іновірців. Ось як звучить її суворе заповіт на цей рахунок:
«На утримання їх [ченців] я дарую на користь тієї святої Успенської Церкви і майбутнього при ній монастиря і завітала це на вічні часи так, що це ніколи не повинно бути порушено ні мною, ні нащадками моїми, які після мене будуть володіти тим моїм маєтком Почаєвом, ні їх потомством …, і хто тим часом, на противагу моєї волі і постанови, вчинив би що-небудь на шкоду того монастиря, порушивши хоч у чомусь найменшому сію добровільну мою запис і це християнське благочестиве розпорядження, – всякого такого я викликаю на страшний суд пе ред Престолом Божим, до Його святому рішенням; там-то всякий такий є і зобов’язаний буде розсудити зі мною в цьому; на всякому такому, хто тільки порушив би в чому-небудь волю мою до шкоди того монастиря, нехай перебуває анафема і всяке неблагословенного з прокляттям … »
І треба сказати, що таке суворе застереження було зроблено не дарма. Буквально через кілька років після смерті завещательніци, її неблагочестиві внучатий племінник Андрій Фірлей, який прийняв лютеранську віру, спробував відібрати землі своєї бабки і заборонив ченцям брати воду з долини під горою. Коли ж, у відповідь на заборону, монахи висікли в скелі колодязь, озлоблений Фірлей розорив і пограбував монастир. У ті суворі часи шляхетські наїзди на сусідів були справою звичайною і винні рідко несли покарання: справи десятиліттями припадали пилом під сукном судів, перетворюючись в нескінченну тяганину. Тим більше, коли мова заходила про відновлення прав ненависних полякам православних монахів.
Однак, повернемося трохи назад, до пам’ятного заповітом поміщиці Гойської. Були в ньому і такі вказівки:
Ігумену, який буде поставлений в монастирі для управління, слід бути «Завжди человекові віри християнської, послушенства Східної церкви і святого роскозованя закону нашого грецького». Він повинен бути людиною високої доброчесного життя, випробуваної моральності, тихим, скромним, шанобливим, тверезим, що не корисливим. Братією він повинен керувати з любов’ю і лагідністю. Якби між ігуменом і братію відбулися які-небудь незгоди і суперечки, то справа їх повинен розглянути єпископ, «яка б не иншого закону, тільки грецького Східної Церкви був».
Ігумен такий знайшовся в Дубно в Хрестовоздвиженському монастирі. Там, також на посаді ігумена, ніс чернечий послух якийсь благочестивий чернець на ім’я Іов (до постригу – Іоанн) і на прізвисько Залізо.
Але перед, ніж закінчити наша сьогоднішня розповідь, хочеться розповісти вам ще про одне чудо на горі Почаївській, яке скоїли Пресвята Богородиця і преподобний Іов у другій половині 17 століття.
Чудове позбавлення від турків заступництвом Пресвятої Богородиці Почаївської та преподобного Іова.
Загроза бути розореної від татар і турків нависла над Почаївською обителлю. Сталося це влітку 1675 року, коли після чергового карального походу по землям Поділлі і Волині, турецько-татарське військо під проводом султанського візира Кара-Мустафи і ханського брата Нуреддін-султана, поверталося в турецькі володіння. На шляху одного із загонів виявився практично незахищений православний монастир на Почаївській горі. Турки вже вбили двох ченців, які опинилися за огорожею монастиря, спалили навколишні села і готувалися до недовгого і переможного, як їм здавалося, штурму Почаївської обителі.
Насельники обителі, не бачачи іншого позбавлення від напасті і подумки попрощавшись із земним життям, за розпорядженням ігумена стали співати акафіст Пресвятій Богородиці перед чудотворною Почаївською іконою. Після слів «Взбранной Воєводі переможна» в небі над монастирем виникло дивне видіння: легіони озброєних ангелів в блискучих обладунках під проводом Пресвятої Богородиці, а перед Володаркою Небесної стоїть на колінах преподобний Іов, благаючий про заступництво. Загарбники вирішили, що монахи напустили на них полчища привидів і стали безладно стріляти в повітря, проте стріли, немов відбиті невідомою силою, поверталися назад, поранили і вбивали самих нападників. Турки і татари, в паніці, давлячи кіньми і стріляючи вже навіть один в одного, розбіглися. Захисники обителі, – зібралися під її прикриття місцеві селяни і шляхта, кинулися в погоню і багатьох убили, а багатьох – взяли в полон. Турецький загін з ганьбою біг. А багато з тих, хто вижив турків і татар, глибоко уражені тим, що трапилося, хрестилися, а деякі навіть поповнили число монастирської братії.
Так святий Іов встав на захист своєї обителі навіть після своєї смерті.
Дізнатися більше про розклад богослужінь в Лаврі – дивіться посилання
Замовити поїздку в Почаїв – дивіться посилання