Монастир Казанської Ікони Богородиці
Урочище Кип’яче розташоване на правому березі річки Ірша, за 5 км від села Чоповичі Малинського району Житомирської області (Україна). Тут знаходиться чоловічий монастир Казанської ікони Божої Матері.
Історія Свято-Казанського чоловічого монастиря в Кип’ячому бере початок з 1911 року, коли тут, біля джерела, що раптово пробилося з землі, з’явилася ікона Казанської Божої Матері. Води джерела стали цілющими, і слава про нього розійшлася далеко за межі Полісся. Тоді й вирішили влаштувати тут обитель.
З благословення митрополита Київського та Галицького Антонія Храповицького на будівництво обителі запросили місцевих ченців, які приймали чернецтво та трудилися на святій горі Афон. Першим настоятелем Спасо-Преображенського монастиря (так називалася обитель у 1917 році) став ігумен Костянтин (Чоповський). У народі ж монастир отримав назву місцевістю, де розташувався, — Кип’яченський.
Проіснувала обитель недовго — лише 17 років. За цей час кількість насельників досягла тридцяти осіб, були побудовані дерев’яна церква Усікнення Глави Іоанна Предтечі та чернечі келії. Монастир жив загальноцивільним статутом: все, що зароблялося майстерністю та рукоділлям, йшло на потреби братії. Крім того, ченці займалися вихованням підлітків із бідних сімей, одночасно навчаючи їх ремеслам.
Трагедія сталася в ніч з 1 на 2 вересня 1921 року (з 14-го на 15-те за новим стилем). «На обитель напала банда із 16-ти людей. Бандити вбили ігумена Костянтина, ченця Іраклія (Скуратовського), послушника Петра Щуку, поранили сторожа Євгена Пантелеймоновича Волкова, пограбували та спалили монастир» — пише у своєму історичному нарисі І.В. Олександрів. Пізніше, в 1934 році, радянська влада розігнала і ченців, що залишилися. Казанську церкву розібрали по колоди, чудотворне джерело завалили камінням… Це святе місце пустувало до 2002 року.
Відродження Кип’яченської обителі та її славної 100-річної історії почалося з рішення Священного Синоду Української Православної Церкви 27 грудня 2002 року про будівництво Свято-Казанського чоловічого монастиря в Кип’ячому урочищі.
За спогадами паломників, які відвідували чоловічий монастир десять років тому, тут, окрім джерела, що самотньо б’є і заросло, недобудованої каплиці і будиночка, відведеного під трапезну, нічого не було. Навколо був тільки дикий ліс, люди, що зрідка з’являються, які ходили то за грибами, то за дровами. А взимку сніг намете – не пройти! Провесною річка розіллється – не перейти. Та й охочих трудитися в таких умовах було небагато. Без зручностей, без світла, іноді й без теплої їжі – отак відроджувався чоловічий монастир на честь Казанської ікони Божої Матері. У цих умовах просто вижити – вже подвиг, а вони – сучасні кип’яченські ченці – примудрялися ще молитися за весь світ, будуватися і при цьому не сумувати.
Минуло трохи більше 10 років. Сьогодні монастир не впізнати! Поруч із храмом-каплицею на честь ікони Божої Матері Казанської виросли монастирські корпуси, збудовано новий храм на честь преподобного Серафима Саровського. Житлові будиночки, каплиця, церква – все з дерева, із справжніх колод! Територія монастиря огороджена зробленим з колод парканом, з красивими масивними дерев’яними воротами і сторожкою-зрубом, який нагадує фортечну стіну древнього Києва в мініатюрі… Казкова краса!
Настоятель Свято-Казанського чоловічого монастиря архімандрит Євстратій (Кондаков) трудиться тут вже понад 10 років (загалом у чернецтві понад 20 років: у монастир пішов одразу після служби у лавах Радянської Армії). Це його молитвами та працями Кип’яченська обитель відродилася, ожила, у ній утворилася невелика, але міцна та дружна братська родина.
Будні монастиря не надто відрізняються один від одного: о 6.30 підйом, ранкове правило, яке читається всією братією в будинковому храмі Серафима Саровського. До ранкових молитов додається Молебень з читанням Євангелія та молитов про здоров’я тих, хто залишив свої прохання у записочках. Часто після Молебню ченці йдуть на монастирський цвинтар служити заупокійну літію на могилі вбитого ігумена Костянтина.
Після молитов ченці розходяться за своїм послухом. Хтось займається господарськими роботами – треба погодувати курей, підмісти доріжки, нарубати та скласти дрова, а восени ще додається щоденне збирання листя та заготівля лісових дарів на зиму; хтось стежить за чистотою та порядком у храмах – чистить лампадки, свічники, лагодить священицький одяг; хтось приділяє увагу паломникам, а хтось послух – всіх нагодувати. Монастирська трапезна сьогодні не просто сільська хата із піччю. Тепер вона більше нагадує домашню вітальню: простору залу, камін, піаніно, широкий дубовий стіл посередині, такі ж стільці, фіранки з тюлю на вікнах… Гарно, затишно, по-домашньому тепло.
Цьогорічне престольне свято, яке відзначалося 21 липня, стало черговою знаменною віхою у житті обителі: цього дня освятили та встановили хрест на місці майбутнього будівництва храму на честь Преображення Господнього.
Паломників тут завжди чекають і зустрічають із радістю. Люди це відчувають і тому їдуть до Кип’ячого. Їдуть помолитися, взяти благословення, випити життєдайної води з джерела, поринути у його цілющу купіль, що нагадує маленьке озерце, де все продумано для безпеки та зручності – поручні, сходи, дерев’яні будиночки-роздягальні. Поринають тут і влітку, і восени, і навіть взимку! І по вірі відбуваються чудові зцілення…
На самому джерелі, яке дбайливо захищене огорожею з каменю, теж усе впорядковано з турботою про людей: до води ведуть сходи з надійними поручнями; тут же глечики та лійки; біля самого витоку встановлено ікону Божої Матері Казанської – на згадку про Явлення, а поруч із іконою – рамка, де великими літерами написана молитва, яку благоговійно читають ті, хто чекає на молитовну втіху від Владичиці…
А вода у джерелі справді «кипить»! Біжить, дзюрчить, дзвенить і переливається з камінчика на камінчик, така чиста і прозора, що відбиває небо та хмари. Ступаєш на кам’яні сходи і слухаєш Тишу… Читаєш молитву, зачерпуєш у жменю цілющу воду і п’єш… П’єш повільно, зі смаком, з думками, що раптово прийшли: як це важливо — відбиватися один в одному. Відбиватися думками, словами, вчинками. Відбиватися серцем та душею. Відбиватися, залишаючи після себе такі ж чисті сліди, як це дзюркотливе джерело святої чистоти!
Дослідити склад цілющої води взялися спеціалісти лабораторії екологічної інспекції. Аналізи показали, що вода дуже м’яка. У ній мізерна кількість іонів важких металів, а також нітритів, нітратів, хлоридів тощо. Тобто вона навіть надто чиста. Пити її у великій кількості – шкідливо. Адже вода такого складу вимивати потрібні організму солі (наприклад, кальцію).
Але багато хто вірить, що в основі зцілення – непорушна віра. А склад води змінюється, залежно від молитви кожного. У Чоповичах живуть свідки «чудесних зцілень», які сталися протягом останньої сотні років.